Ірина Шейко-Іванків

Я нещодавно писала про особливості спілкування з міськими чиновниками та про те, з якими палками в колесах можна опинитися, якщо не мати певну долю знань та досвіду.

Так от, в коментах до моєї статті один мій знайомий пише, що (коротко) «хочеш чогось від чиновника — піди і зроби сам, а він хай тільки поставить необхідні візи та підписи».

Я не згодна.

Зважено та в тверезому розумі хочу заявити, що всі ті, хто зараз погодився з тим моїм знайомим — це люди, які безвідповідально ставляться до взаємообов,язків у відносинах «громадянин-держава». Такі люди, яким ліньки зайвий раз показати чиновникам, що і як вони мають робити, роблять наше існування та оту саму «систему» такими які вони є – поганими і нікого не влаштовуючи ми (я зараз кажу з позиції отримувача послуг апарату управлінців). Такі люди дають сісти чиновникам собі на шию і дозволяють їм не виконувати свої обов,язки. Такі люди хочуть, щоб чиновник, який отримує заробітню плату з наших з вами податків не працював, а лише палки в колеса ставив!

А я хочу, щоб моя держава була сильна та придатна до сучасного життя.

А так буде тільки тоді, коли кожен громадянин і не громадянин в Україні будуть розуміти, що і як тут відбувається, по яким законам і хто це виконує. коли загальнодоступні документи можна буде знайти на сайті міста, і всі чиновники будуть розуміти, що їхнє головне завдання – служити народу України!

Тому моя позиція — змушувати чиновників та апарат виконувати мої законні бажання та діставати їх дзвінками та запитами доти, доки система не буде працювати як швейцарський годинник. Єдине, в чому є проблемка – я сама це буду робити ще років 200, а от якщо би всі, хто забиває на закон і вирішує питання так, як легше, а не так, як треба, якщо б ви всі теж вчиняли правильно і змушували чиновників робити свою роботу… тоді може за років 5 все і получиться

Хочу додати, що в мене досить багатий досвід спілкування та роботи з органами місцевого самоврядування. І в той же час досить багато друзів, які там працюють. Вони гарні люди і нормально працюють, а от система, яку ми з вами маєм – вона хибить.

І поки не звикнемо до думки, що рівень якості життя в цій країні залежить від кожного — доти будем жити в такому от бедламі… нажаль!

Марія Квітка

Заяви російських, ато і «українських» політиків щодо захисту прав російськомовного населення в Україні через підвищення ролі і ще якогось додаткового узаконення російської мови викликають у мене щире здивування. Так і хочеться запитати: вам що, немає більше чим зайнятися? Невже мова – це найбільш насушне сьогодні питання? Якщо ви лужкові, затуліни, маркови, швидкої, жириновські…  так хвилюєтеся за російськомовне населення в Україні, то призначте усім російськомовним в Україні людям щомісячну грошову допомогу за рахунок бюджету РФ. Оце я розумію, прояв турботи. Ні, вони «піклуються» про мову…. І взагалі, чому ви причепилися до України? Он в Берліні в транспорті, в магазині і інших людних місцях я щодня чула російську мову, проте ще не доводилося зустрічати в пресі заяв російських чиновників, що в Берліні існує «російськокультурна частина Німеччини» (хоча офіційно в Німеччині проживає 3,5 мільйони російськомовних) і потрібно як мінімум надати російській мові статусу регіональної для початку хоча б в Берліні (з усіма наслідками пропонованими для України). Попробуйте заявити таке німцям, сама ідея звучить смішно. (Більше того, ці німці змушують дітей з ненімецькомовних сімей відвідувати спеціальні заняття в  садочках, а школярів - додаткові післяобідні програми, які направлені на вивчення німецької мови та культури).

А все дуже просто: Москві глибоко наплювати на усіх російськомовних в Україні, її не цікавить людина, як така, з її правами і свободами, її цікавить вона сама «МаГуЧая». Я єдиного не розумію, чому наш народ, наче зачарований співом дудочки, покірно іде в мишоловку…. Питання мови насправді набагато серйозніше, ніж декому може здаватися, і кермачі Росії це добре розуміють. Через ослаблення і втрату своєї мови та поширення і посилення ролі чужої мови (будь-якої не української) ми втрачаємо
Україну . Не вірите? Тоді запрошую вас у мої роздуми.

Чи є мова мірилом цінності людини? Чи має значення якою мовою спілкуються між собою двоє людей для встановлення між ними теплих стосунків? Моя відповідь: для людей, позбавлених психологічних комплексів і тараканів в голові, - ні. У мене багато друзів, які говорять російською мовою, я ж в Україні постійно спілкуюся лише українською, але у нас ніколи не виникало проблем у розумінні один одного і сварок щодо того, хто і як повинен говорити. Часто я навіть не можу згадати на українській чи на російській звернулася до мене людина. Мова не є критерієм оцінки ЛЮДИНИ і виникала вона як засіб спілкування. Наші пращури передавали інформацію один одному за допомогою міміки, жестів, символічних рухів, відчуття настрою один одного, на певному етапі свого розвитку вони навчилися обмінюватися інформацією вербально, тобто створювати звуки за допомогою губ, язика, горла. Виходячи з цього, я думаю, що ні для кого не має бути критично, які комбінації звуків ми використовуємо, якщо при цьому ми добре розуміємо один одного.

Але в людському суспільстві не все так просто. Люди на планеті Земля не живуть однією великою дружньою сім’єю. Вони поділилися на групи. Групи поділили між собою територію, поназводили кордонів, кожна група обрала своїх лідерів, придумала свої окремі правила спільної життєдіяльності… А ще  чомусь ці дивні створіння вирішили, що саме так як живе і думає їхня групка -  це найбільш правильно, а інші групи загрожують їх добробуту і тому зовні з різних причин, але по-суті завжди з метою власного самовиживання, починають взаємодіяти з іншими групами. Якщо коротко, то забули, що усі одного Творця творіння і поділилися на своїх і чужих…. І мова в процесі поділу відіграла не останню роль. Я б навіть сказала, що мова – це найважливіший формальний критерій поділу на своїх і чужих. Адже, якщо ми говоримо однією мовою, то очевидно, що ми з однієї колиски: у нас спільні предки, однакові звичаї і традиції, ми зайняли якусь територію, наша історія і особливості сучасного життя вплинули на формування спільних цілей тощо.

Приклад з Німеччиною. Усі, мабуть, чули, що Німеччина як одна країна утворилася шляхом об’єднання германських племен, які до цього були розрізненими князівствами. Запитую в німців, а як ці князівства визначили спільний знаменник, що для них було знаковим при об’єднанні? Відповідь - мова, усі говорили однією мовою. Не може бути, - кажу, - я чула, що німецька мова створювалася штучно, як щось спільне між мовами усіх племен.  Відповідь - так, але це були діалекти однієї мови. Потім я почула аргументи і про спільні цінності і цілі, і т.д. однак, тих, з ким ще потрібно об’єднуватися, чи кого потрібно приєднувати, тих, хто вийшов з ними з однієї колиски німці впізнавали за критерієм мови.

Приклад з власного життя.  4 місяці я провела в Берліні. Російську мову там чула  по кілька разів на день. Уже звикла, хоча моя перша реакція була: мда… Берлін переповнений росіянами. Одного разу випадково в магазині почула, як пара спілкувалася між собою українською….. Ааааа, очі засвітилися, на обличчі автоматично з’явилася усмішка – свої! Хоча кожен, хто говорив в Берліні російською також може бути з України, але особливо не вдаючись у роздуми на цю тему, мені на думку такого не приходило. Тобто на інтуїтивному рівні за формальною ознакою – мовою спілкування, я «впізнала своїх».

Думаєте я формалістка? Я ж думаю, що все набагато глибше. Своїми і чужими ми стали не через те, що говоримо різними мовами, а через те, що представляємо різні культурні проекти, які включають в себе цілий комплекс елементів: від способу одягатися, харчуватися і а ж до способу мислити, сприймати світ, людей, почуття гумору. І мова - це та невидима субстанція, яка зберігає, поєднує і переносить елементи проекту від покоління до покоління, і одночасно є кодом, по якому ми розуміємо, що за проект стоїть за носієм цього коду.

Коли дитинка народжується на цей світ, вона наче чистий аркуш паперу, маленьке янголятко. Усі малюки – маленькі янголятка. А от через якусь пару десятків років ці янголятка можуть стати непримиренними ворогами. Різні умови формують різні проекти людей. Що включає в себе цей «проект», набір його елементів ми дуже часто розуміємо уже після того, як з нами людина привіталася на рідній мові. У мові закладено світосприйняття певної групи людей, їх світ у символах, абстрактних уявленнях, віруваннях, смислових зв’язках…. Наприклад, у німецькій мові ви не знайдете романтично-поетичного оспівування кохання через образи калини, верби, черемшини, вишиванки ( як говорить один мій добрий знайомий, кохати можуть тільки українці)….. а ця лексика і образи скрізь у казках, піснях, зображеннях українців….тобто народ формує і закріплює в мові певне культурно-інформаційне середовище, в якому виховуються підростаючі покоління. І той, хто підростає в цьому середовищі, «вбирає із маминим молоком» дух свого народу. Тому тепер, пісні про «берьозу» чи «Алєсю» чи моя улюблена Фелічіта, можуть подобатися мені як гарні музичні твори, однак не пробирають до глибини душі, як наші «дівчинонько» «козаченьку». Коли мені опонують і говорять «Я тоже люблю украинские песни», то я вірю, але знаю, що любить так, як я Фелічіту.

Ну ось, мова наче консервує в собі дух нації, культуру, історію і зовсім без стороннього наміру стає підсвідомим критерієм поділу на чужих і своїх. І тому і існує чимало прикладів, коли люди із російськомовних сімей, які все життя говорили а то і навчалися на російській, усвідомлюючи, ідентифікуючи в якийсь момент себе як частинку «українського проекту» раптово переходять на українську мову.

Отже, за ознакою мови ми на інтуїтивному рівні впізнаємо своїх і чужих. Яке це має значення: свої…чужі….??? Таке ж,  як і лояльність і критичне несприйняття.

Лояльність (між своїми). Дуже гарно і коротко сказано про це в народній українській усмішці (за слова вибачайте, фольклор  )
-     А хто там сцить, як корова?
-     Та то я, тату!
-    Аааа, пісяй, пісяй, доця.

Критичне несприйняття (між чужими). Є немало прикладів. Візьмемо ситуацію з фламандцями і французькими валлонцями в Бельгії. Фламандці заявляють, що хочуть відділитися від валлонців. Основна причина, як подейкують у Німеччині,  в тому, що  фламандці економічно багатший регіон і вони не хочуть «годувати» бідних валлонців. Цікавий вихід з ситуації. Скажіть мені, будь ласка, якщо ви живете разом з вашою сестричкою чи братиком, ви добре заробляєте, а він/вона – ні, то чи виженете ви його/її через це з хати? А тепер уявіть, що ви живете разом з чужою людиною в одній хаті, і знову ж таки, ви заробляєте більше, а проїдаєте усе разом, які думки з’являться у вас в такій ситуації? Може роз’їхатися, а…?  Ну ось, фламандці і валлонці – це різні народи, вони і розмовляють на різних мовах, що означає, що і далі продовжують бути носіями різних культурних проектів. Не допомогло навіть те, що разом прожили в одній хаті понад півтора століття,  ставили спільні цілі…… Вони залишилися чужими.

Існує ще одна цікава деталь - національна ідентичність. Розвиток технологій, можливість швидкого обміну інформацією сприяють інтеграції і уподібненню людей на різних континентах. І саме завдяки комплексу духовно-культурних цінностей ми ще відрізняємо турка від німця, а поляка від іспанця. Коли приїжджаєш за кордон, то завжди хочеться попробувати національну страву, побувати в якому-небудь «чисто німецькому» ресторанчику. Цьогорічний чемпіонат світу по футболу в Німеччині супроводжувався наспівами і мотивами африканської музики, і коли показували африканські країни, то обов’язково їх національні традиції, а в депутатській їдальні на касі пропонувалася для продажу одна єдина книга «Найкращі рецепти африканської кухні». Згадайте відкриття олімпіади в Пекіні, все так і було пронизано культурою і ритуальністю китайського народу. Тобто, ми цікаві одні одним, цінуємо і розрізняємо один одного якраз завдяки національній ідентичності.

Втрачаєш мову - починаєш втрачати свою національну ідентичність. Якщо у нас забирають нашу мову, ту, яка пов’язує нас з нашими предками, то нас вибивають з культурно-інформаційного середовища нашого народу, забирають кров, яка переносить усі елементи нашої національної ідентичності, підрізають коріння. Ми втрачаємо свою ідентичність.

Ми можемо, наприклад, з Німеччиною гармонізувати наше законодавство, об’єднати економіку, однак від цього ми не станемо німцями. Навіть якщо німці прикуплять наші заводи, землю, то, залишаючись сильною нацією, окремим народом ми завжди знайдемо «Чому?» і «Як?», щоб повернути усе назад. Однак якщо ми усі дружно заговоримо німецькою мовою, як основною в спілкуванні, а разом з мовою, хочемо того чи ні, почнемо втягуватися в їх культурно-інформаційних простір – ми маємо усі шанси стати німцями, для третіх народів - так точно. А якщо при цьому німці на ввесь світ піаритимуть, що ми і раніше усі говорили німецькою і були їх окраїною, а потім через якесь прикре непорозуміння відділилися, а наша українська мова – то лише діалект німецької, та ще й підкорегують нашу історію, то ймовірність зникнути спочатку як окрема нація, а потім як і незалежна держава наближається до 100%, бо високий рівень лояльності до «своїх» позбавить нас активності і бажання щось змінювати, та й нас, як таких, уже не буде.

А тепер до України і нашої двомовності.

Росіян насправді  абсолютно не цікавлять потреби  людей, які говорять російською мовою в Україні. Але вони добре розуміють, що мова - це скарбниця духовності, культури нації, це невидима основоутворююча субстанція, в якій, як на кінчику голки зберігалася смерть Кащея, зберігається душа українського народу. Забравши мову - вихолощуєш скарбницю, своїх (українця з Галичини і українця з Донбасу) робиш чужими, а чужих (кацапиків з-під Москви і хохольчиків з-під Донецька) – своїми.

Все що звучить російською мовою в ефірі стає «схожим на правду», люди втягуються в інше інформаційне середовище, розвивається лояльність до чужих сцикунів, а ще чуть-чуть підправиш історію – і ненависть до своїх братів. Не дурний чоловік сказав: «Розділяй і владарюй».

Ці заяви про захист, підвищення ролі і т д - це лише квіточки. Ви бачили, як котик проходить в кімнату, в якій прикриті двері? Спочатку просуває лапку, потім голову, а потім слизь – і уже в кімнаті. Тільки наш східний «котик» почуває себе надто комфортно і уже лізе в нашу історію, підкріплюється заводиками. Влізти в історію нації – це влізти в її мізки. Знову ж таки, ну яка вам різниця, що ми вчимо в школі? І чому причепилися саме до нашої історії? Ідіть повчіть американців. Об’єктивного опису історії, як такого, в природі просто не існує. Якщо ви порівняєте свої знання про німців, американців, чехів з тим, що знають про себе вони зі шкільної програми, то будете щиро здивовані. І хто вам сказав, що істина саме у ваших підручниках? Потім (а то і уже паралельно) іде промивка мізків, нас вчать «думати логічно». Он уже про мирні зібрання цілком логічно заявили, що цим ви заважаєте людям, ідіть собі в ліс і виступайте. Ну що, не логічно? Якщо для вас це ще не логічно, то я вас вітаю, ви дорослішали  в часи після Помаранчевої революції. Але така логіка цілком реальна. Знаєте, який контраргумент на моє засудження повної підконтрольності російських  ЗМІ владі я почула якось від російських німців, які живуть в Німеччині, але постійно дивляться російські канали і тільки те, що там говориться сприймають як правду? Дуже щиро мені заявили: «Ну, коли стільки різної інформації, то як проста людина може розібратися, де правда? Тому влада має фільтрувати інформацію заради людей». На цьому я припинила дискутувати. І наших дітей можуть навчити так логічно думати.

Ця любов російських політиків до російськомовних українських громадян нагадує мені любов людей до свійських тварин. Люди, котрі вирощують свиней, люблять поросят, тішаться ними, милуються, які вони гарненькі, а потім в підходящий момент просто ріжуть на м’ясо.

Для чого це Росії? Відповісти складно. Хтось каже, що це банально бізнесові інтереси, також можна запідозрити їх в імперіалізмі (а для імперій поглинання нових територій, розбудова сфер впливу – це базис існування). Із загальних спостережень кидається в очі, що позиціонування себе як «старшого», мови своєї як «великого могучего» - це основний елемент російської національної ідеї (якщо цей термін тут застосовуваний). Прості росіяни дуже часто гордяться тим, що вони «Великая Россия» і найсмішніше не тому, що є здобутки, які це підтверджують, а через те, що ми - «окраина» і хохли. Возвеличують себе через приниження і підпорядкування інших. Бо більш немає чим гордитися. Навіть в Берліні втікачі з великої і могучої люблять почувати себе зверхньо по відношенню до німців знаєте чому, бо вони «разбомбили немцов в 45 году». Сміх тай годі 

Мова – це вікно, через яке до нас лізуть злодії.

А може Україна і не зникне з карти, але що це буде за Україна, яку духовну гуманітарну ауру матиме наша нація..? Хто знає, можливо, якби ще  більш ніж три століття тому Росія так вперто не забороняла б українську і не нав’язувала б російську, може б не виїжджала інтелектуальна еліта України в «центр Москву», може б Гоголь не писав на російській мові, і тому сьогодні росіяни б не називали його «русский писатель, драматург, поэт, критик, публицист», можливо б виходець з козацького роду Петро Чайка не змінив своє прізвище на більш угодне і підходяще для хорошої кар’єри - Чайковський, і ми б сьогодні пишалися його внуком всесвітньо відомим композитором Петром Чайкою….

Мої дорогі російськомовні патріоти України, можливо ви сильна людина і впевнені в собі, переконані, що вас не зможуть перетягнути через критичну точку, то заговоріть українською заради інших. Якщо я в Луганську чи в Донецьку, а то і Києві за цілий день прогулянки жодного разу не почую української мови – то набагато менше шансів, що я колись сама заговорю українською, і більше того, я думатиму, що тут усі «говорят на русском». Не будьте співтворцями російськомовного середовища в Україні!

Є ще один феномен. В російськомовному середовищі дуже часто люди, які в сім’ї говорять українською, починають в магазині, транспорті, університеті, на роботі, в контакті….спілкуватися російською. Що це: настільки глибоко засідле почуття меншовартості і абсолютно безглузда віра в статусність російської мови, чи просто сліпе пристосуванство подане під соусом «вихованості і інтелігентності»…..? Мені здається, що на лице результат підрізаного коріння, люди переходять на російську, бо не мають відповіді на питання : «Чому я говорю українською мовою?». Я відповім: тому що ти хочеш жити в розвиненій сильній незалежній державі УКРАЇНА, а не російській губернії, тому що ти пишаєшся своїм походженням, культурою свого народу  і почуваєш себе господарем на своїй землі, тому що ти свідома людина і не даєш собою маніпулювати, тому що ти не продаєш Україну за тимчасову особисту (матеріальну чи моральну) вигоду!!!

Ви можете сказати, що російська мова – це ваша рідна мова, бо так розмовляють у вашій сім’ї. Я б  в такому випадку сказала по-іншому: ваша сім’я (можливо не в теперішньому поколінні) стала жертвою тотальної русифікації і якщо ви почуваєте і вважаєте себе українцем, то ваша рідна мова, мова вашого народу – це українська, а російська, вона не рідна, вона насаджена і просто стала мовою сімейного спілкування, яка відриває вас від духовної скарбниці українського народу.  Якщо ж у вашої сім’ї російське коріння, а ви народилися і виросли в Україні, чи просто тривалий час постійно проживаєте в Україні і досі говорите російською та ще й підтримуєте різні незрозумілі доузаконення російської мови, то чи не схоже це на велику неповагу до українського народу ї його держави?… І проблема тут не в рідності, а в лінощах і небажанні зазнавати певних тимчасових незручностей, пов’язаних з переходом на українську мову. Чи не егоїстично це?

Не можна тикати пальцями на інші країни, такі як, наприклад, Швейцарія, де офіційно існують чотири державні мови, у кожної країни своя унікальна ситуація. Швейцарію творили різні етнічні групи, і сьогодні ні Німеччина, ні Франція, ні Італія не лізуть допомагати «своїм» в Швейцарії, підтримувати розвиток своєї мови, не заявляють про те, що Швейцарії, як такої ніколи не було і т д.  Значна частина «багатомовних» країн просто має колоніальне минуле.

І на кінець: чи можна говорячи в Україні німецькою мовою  бути патріотом України? Складно, але чисто теоретично - можна. Чи шкодить це інтересам держави – можливо і  ні, якщо Німеччина на цьому не спекулює. Однак, з російською мовою ці загально теоретичні висновки не діють. Мені самій образливо за російськомовне населення в Україні, що їх так хитро використовує Росія, і що використання свого природного права говорити тією мовою, якою зручно, зробило їх заручниками ситуації і, по-суті, троянським конем, засланим Москвою. Будучи переконаним патріотом і далеко не фанатом Росії, даючи відповідь у анкеті - якою мовою ви спілкуєтеся, - російською, ви попадете статистику «російськомовного населення», захищати яке – честь для Москви.

Я не проти російської мови, я за Україну!
Російська мова в Україні – це ахіллесова п’ята в сьогоднішніх реаліях.
Думайте самостійно! Спостерігайте!
Говоріть українською! Якщо вам потрібна Україна. Якщо ні, то вибачте, я помилилася адресою… а ви – країною проживання……

Ліля Романюк

Привіт всім!

Знаєте що це?

Ні?

А ви почитайте…

Думаю першою думкою, яка виникне практично в кожного, хто побачить, головну сторінку блогу буде думка, що щось не так (або це якийсь глюк системи, чи просто дубляж залитих статей).

Насправді все трохи простіше. Це я, рідкий відвідувач блогу, (каюсь, не бийте) зайшов вчорашнім суботнім вечором на даний ресурс і був приємно вражений, його “живістю”, активним оновленням, різноформатністю постів. От і вирішив, що варто внести свій цей… як його…

Одже, повертаючись до “спамерства”, це кілька статей, що є підсумками засідання дискусійного клубу “Інноваційна відповідь”. Засідання відбуваються регулярно, та публікував я їх, принаймні на даному ресурсі не дуже часто ( … каюсь, … (дивитись вище). Але помітивши на скільки оновився наш блог, з моменту мого останнього візиту сюди, відмітив для себе, що наші, житомирські дискусії можуть активно продовжуватись і в даному середовищі. Тому надіюсь, що кожен з нас, перечитавши їх, зможе додати щось нового в аргументацію сторін, почерпнути цікаву інформацію для себе та й з рештою це буде черговим кроком для формування спільного бачення шляхів вирішення ряду важливих та нажаль таких болючіх нині питань.

Чекаю плідних дискусій під статтями…

Званіть на мабівку…

Дмитро Ткачук

Громадянство, одне чи кілька, загроза чи перевага, саме ці поняття з’ясовували учасники засідання дискусійного клубу «Інноваційна відповідь» на черговому засіданні 11 липня 2010 року що відбулось в приміщенні інтелект-кафе «Кавоманія».

Передмова

Громадянство - належність особи до складу громадян якоїсь держави, що обумовлює її права та обов’язки щодо цієї держави.

Передумовою для введення в Україні єдиного громадянства став розпад Радянського Союзу, а саме ряд конкретних факторів: по-перше, стрімкий потік біженців, що був спричинений великою кількістю конфліктів у пострадянських країнах; по-друге, даний еміграційний потік покладав значну кількість додаткових зобов’язань на економіку держави, як на етапі свого формування як незалежної системи не могла довго витримувати подібного навантаження і третім з основних факторів стало «розмиття нації», тобто збільшення в числі громадян частки осіб не корінного етносу.

В сучасних умовах, враховуючи багатоетнічність нашої держави, та значну кількість суміжних кордонів, питання біпатризму набуває все більшої уваги, особливо в окремих регіонах України.

Подвійне громадянство дозволене в понад 100 країнах світу.

Тема в рамках якої точилася дискусія була сформульована як: «Подвійне громадянство - загроза для України !»

Питання подвійного громадянства є дуже не однозначним і саме тому потребує подальшого, детального розгляду аргументації обох позицій.

Тезова аргументація стверджуючої позиції

1. Подвійне громадянство породжує сепаратистські настрої в суспільстві

2. Подвійне громадянство несе в собі загрозу вторгнення військ іншої держави під приводом захисту інтересів громадян своєї країни. Прикладами такої ситуації можуть слугувати недавні події в Грузії 2008; значно передуючий досвід американців повалення уряду в Гренаді 1983 року під приводом «захисту американських студентів» та ін.

3. Подвійне громадянство призводить до виникнення питань і потреби узгодження подвійної відповідальності. Наприклад, служба в армії, забезпечення “соціальним пакетом” та ін. Якій державі повинен складати присягу громадянин, чиї національні інтереси захищати і яку державу називати Батьківщиною?

4. Значним недоліком є втрата можливості України захисту права своїх громадян, бо згідно законодавства України, з отриманням другого громадянства громадянин втрачає українське підданство.

5. Подвійне громадянство дозволяє легально уникати кримінального переслідування злочинцям. Задля цього достатньо обирати «другою батьківщиною» державу, яка не видає своїх громадян.

6. Подвійне громадянство вигідне переважно впливовішим країнам. Наявність паспортів певної країни у громадян за кордоном може слугувати виправданням “примушуванням до миру”, або “висунення територіальних претензій”.

7. Країни, що ратифікують законопроекти про процедури набуття громадянства для своїх етнічних співвітчизників та прихильників, в більшості випадків визнають подвійне громадянство односторонньо. Після узаконення подвійного громадянства Угорщиною, Словенія одразу висловила своє незадоволення діями сусідів, назвавши даний закон таким, що загрожує її національним інтересам, незважаючи на те, що кілька років тому вдалася до подібного кроку.

8. Подвійне громадянство не ставить етнічних громадян на один щабель з корінним населенням країни. Узаконивши подвійне громадянство Угорщина не надала “нововизнаним угорцям” права голосу, можливості отримання безкоштовної медицини та освіти, на відміну від “справжніх громадян” Угорщини.

9. Подвійне громадянство може стати першим кроком до федералізації країни, що являє собою загрозу цілісності держави.

10. Біпатризм це міра утримання впливу для постколоніальних країн. У Європі майже до кінця 1990-х було переважно негативне ставлення до подвійного громадянства. Країни, які його дозволяли, були, як правило, з колоніальним минулим, тому подвійне громадянство для них — вагомий важіль впливу на колишні колонії (Іспанія, Франція).

11. Подвійне громадянство - спосіб впливу на політику країни або принаймні регіону. Велика кількість громадян, що мають паспорт іншої країни вимагають від держави коригування її поглядів з врахуванням інтересів даних меншин. Наявність осіб з подвійним громадянством в вищих ешелонах влади не додає впевненості у відданості даного громадянина саме тій державі якій складається присяга у вірності при займанні посади, адже саме така ж присяга вже могла бути складена раніше, але на користь іншої держави.

Тези в підтримку позиції заперечення

1. Полігромадянство не несе додаткових індивідуальних благ, але надає ці блага для громадянина як суспільної особистості.

2. Біпатризм – це розширення можливостей для громадян України на території інших країн. Прийняття законопроекту, що дасть можливість громадянам України одночасно приймати громадянство інших держав відкриє для населення велику кількість можливостей. Українці зможуть вільно придбати у Європі автомобіль, та ввезти його в Україну не сплачуючи митні збори. Паспорт громадянина іншої країни дає можливість людині вільно обрати вуз для отримання освіти. Значно доступнішим також стане відпочинок та туризм.

3. Подвійне громадянство це можливість громадянам України стати громадянами Євросоюзу, без вступу України до ЄС. Наявність «європейського паспорта» значно полегшує процедуру працевлаштування на Заході, адже це спростовує механізм по витрачанню додаткових коштів та оформленні документів (закордонних паспортів, віз та ін.).

4. В демократичному суспільстві право вибору громадянства є невід’ємним правом людини та громадянина. Не повинна бути виключенням і ситуація, коли людина має намір отримати кілька громадянств, за етнічними, історичними, патріотичними чи іншими переконаннями.

5. Подвійне громадянство дасть можливість більш тісного підтримання сімейних зв’язків, особливо на території пострадянських країн. В даному випадку громадяни України, як і решта населення Радянського Союзу, мають значну кількість представників родини, що залишилися проживати на іншій території колишньої великої Батьківщини. Даний фактор створює штучні бар’єри для родинних зв’язків.

6. Багатоенічність держави потребує введення подвійного громадянства. В Україні проживають представники понад 100 національностей і етносів. Даний факт зумовлює Україну враховувати їх інтереси і не обмежувати права на єдність з своїм корінним народом.

7. Приклад Італії, Іспанії та інших цивілізованих, розвинених країн, які ратифікували подвійне громадянство свідчить, що воно не несе в собі жодної загрози для цілісності держави.

8. Подвійне громадянство являється механізмом захисту від політичних переслідувань.

9. Прийняття законопроекту про подвійне громадянство підвищить авторитет громадян України з кількома паспортами за кордоном.

10. Заборона подвійного громадянства призводить до щорічного зменшення населення України, яке надає перевагу громадянству іншої країни в пошуках кращого життя.

Примітки та побажання

Держава повинна створити умови в яких громадяни України будуть дорожити громадянством своєї країни.

Національна свідомість повинна домінувати над меркантильними поглядами населення.

Не доцільно ототожнювати мотивацію при бажанні отримати друге громадянство всіх громадян, адже причини такого кроку для заробітчанина і чиновника є абсолютно різними.

Міжнародні договори, політичний притулок, та спрощення безвізового режиму є альтернативою радикальних дій.

Вибір громадянства не є запорукою комфорту чи благополуччя і тому повинно розглядатись в площинні інтересів держави.

***

Довідково:

ДИСКУСІЙНИЙ КЛУБ “Інноваційна відповідь” - об’єднання громадян, покликане до обговорення важливих, актуальних проблем громадськості, зокрема: суспільства, політики, освіти, молодіжної політики та ін.

Мета: пошук відповідей та шляхів розв’язання актуальних для суспільства проблем.

Організатори: Житомирський обласний осередок ВМГО «Демократичний Альянс»

Протистояння поколінь, що може бути банальнішим? Одвічна тема. Але далеко не банальним є кут зору під яким відбувалося чергове засідання дискусійного клубу «Інноваційна відповідь» . Цього разу дискусія точилося навколо питання представництва молоді в органах влади.

«Молодь повинна мати своїх представників в політиці!», - а саме так була сформульована тема дискусія, стверджувала одна сторона і категорично відмінні аргументи наводила інша.

Аргументи стверджуючої позиції

1. Нинішні політики дискредитували себе

Нинішня влада в котре, своїми діями, не втомно доводить нам і всьому населенню України свою: не компетентність і неспроможність управляти державою. Вона вирішує питання державної вагомості мотивуючись не національними інтересами чи переймаючись долею народу, а виключно особистими цілями. Сучасна еліта категорично відмовляється прислухатися до думки народу, тому ми зобов’язані делегувати своїх представників для лобіювання інтересів молоді, як найширшої соціальної групи від якої залежить майбутнє України.

Сучасна молодь є не менш зіпсованим поколінням, то чи варто говорити про чиїсь помилки?

2. Молодь вільна від стереотипів на відміну від своїх старших колег

Абсолютна більшість політичної еліти країни є вихованцями радянської школи кругозору. В дані ситуації, коли країна перебуває на перехідному етапі від пострадянського стану до європейського зразка суспільства, в край важливим є зміна старих поглядів. Необхідно відмовитись від дідівських принципів, якими керуються сучасні політики і обрати чіткий вектор розвитку країни, як незалежної суверенної держави.

Не варто ототожнювати старе з застарілим. Інколи старіше є набагато ефективнішим, аніж не досконале нове.

3. Свіжа кров призводить до оздоровлення організму

Поява нових, альтернативних персон в складі представників влади допоможе переглянути застарілі погляди на методи та напрямки розвитку країни. Проблемою сучасного вибору являється відсутність, того самого вибору. Кожного разу ми обираємо нових, з давно забутих старих і таким чином топчемося на місці, не маючи можливість рухатись далі. Штучне обмеження вибору в кіль кастах прізвищах, не гідних звання еліти людей, є основною проблемою реалізації демократичного вибору народу. Нове покоління сформоване на незалежних демократичних цінностях стане тим каталізатором, якого нині не вистачає країні для переконливого економічного та соціального розвитку держави.

Якщо дана кров є відмінною від нинішньої це ще не свідчить про її свіжість. Зіпсована кров лише нашкодить організму і не приведе до такої бажаної санації.

4. Наявність конкурентоспроможної альтернативи стимулюватиме нинішню еліту працювати

Поява альтернативних представників в прошарках влади, всіх рівнім, змусить широкозадих представників політикуму «зайнятися фізичною культурою». Тиск і конструктивна критика, авторами якої є молоде покоління, змушуватиме можновладців виконувати свої обов’язку за паритетним принципом. Ентузіазм та продуктивна робота, стане стимулом для пустослівних політиків і дасть можливість чітко порівняти дві групи. Здорова конкуренція, за всіма економічними та природними правилами завжди призводить до поліпшення результату кожної з конкуруючих сторін.

Молодь може стимулювати владу через важелі громадянського суспільства, для цього не обов’язково йти в політику.

5. Молодь має достатньо активних та компетентних представників, які можуть, в повній мірі, представляти, як інтереси молоді так і громадян України в цілому

Не варто сприймати бажання молоді долучатись до процесів політикотворенн, як соціальний протест чи спробу кардинального перевороту. При всій критиці, яка опирається на не компетентність, відсутність навичок та досвіду роботи молодих людей в даній сфері, молодь має достатньо вагомий потенціал і серед її представників є досить фахові та різносторонньо розвинуті спеціалісти, що зможуть на належному рівні взяти відповідальність за делегований на них обов’язок - відстояти інтереси громади.

6. Наявність можливості розвитку та росту спонукатиме молодих людей розвиватися та прагнути до самовдосконалення

Наявність можливості молоді реалізувати себе в органах влади збільшуватиме рівень віри молодими людьми в те, що вони будуть почуті, їх потреби - забезпечені, а інтереси - захищені. Можливість делегувати своїх представників у владні структури підвищуватиме громадську активність молоді, формуватиме соціальну свідомість та суспільну відповідальність молодих людей.

Ті хто має бажання і нині працює над собою, а демонстрація негативного прикладу лише підбурюватиме молодь до протистояння влади, замість того, щоб працювати над власним розвитком та навчанням для отриманням спеціальності

7. Наявність молоді в органах влади свідчитиме про демократичність суспільства

У всіх демократичних країнах, кожна соціальна група суспільствах має право делегувати своїх представників до органів влади для повноцінного лобіювання своїх прав та інтересів. Молодь, чисельність якої становить третину населення країни, має право і вважає своїм обов’язком представляти інтереси своєї громадами на одному рівні та з однаковими правами з представниками інших соціальних груп. Тому питання наявності представників молоді в складі політичної еліти є не дискусійним чи сумнівним питанням, а конституційно гарантованим правом кожного та підтвердженням декларативного статусу українського суспільства, як демократичного.

Аргументи заперечуючої позиції

1.Молоді ще не мають достатнього досвіду для гідної заміни наявних спеціалістів

Представники влади є людьми переважно старшого віку з широким кругозором та великим життєвим досвідом. Представники молоді – це особи за плечима яких, в кращому випадку, закінчений заклад вищої освіти. Чи зможуть досить юні представники молоді взяти на свої плечі тягар відповідальності за народ України, жителів свого міста чи селища? Формування політики і курсу розвитку територіальної одиниці є дуже не простою і серйозною справою, для того щоб змінювати досвідчених політиків на насичених «голим ентузіазмом» молодих людей.

Відсторонення молоді від джерел отримання даного досвіду, позбавляє її такої можливості, а одже позбавить країну кадрового резерву політичної еліти.

2. Сучасна молодь не достатньо компетентна для прийняття участі в політичних процесах

Відсутність практичного є не єдиним аргументом за яким молодь поступається нинішні політикам. Під значний сумнів ставиться і їх фаховий рівень, принаймні за тими спеціальностями за яким вони здобували свою проф. освіту. Переважна більшість молоді не приділяє вагомого значення процесу навчання. Цілком задовільним і типовим нині є закінчення навчального закладу з «задовільними» оцінками, які аж ніяк не можуть бути нормою для фахового спеціаліста. То чи можна дозволити доступ до органів влади людям, що закінчили вуз для формального корінця про освіту?

Спростування даного аргументу є уточнення, що мова йдеться лише про представництво компетентних делегатів молодіжного середовища, а не про середньо-вибіркового представника.

3.Не варто поспішати. Всьому свій час.

Молодь при значному бажанні та достатньому рівні навиків зможе стати гідною заміною нинішніх представників влади при їх заслуженому виході на пенсію, що стане природнім процесом зміни поколінь досягнувши відповідного віку, отримавши необхідний рівень знань та значно розширивши свій життєвий досвід спостерігаючи за роботою влади.

Не поспішаючи сьогодні, молоді люди можуть вже не застати своєї країни завтра.

4. Молодь, якщо має таке бажання, може виконувати роль дорадчого органу, працюючи паралельно і пропонуючи свої програми на розгляд нинішнім політикам

Владі важко услідкувати за всіма наявними проблемами і тому молодь, як представники найбільш масової та активної частини суспільства, може зайняти цю нішу і спрямувати свій потенціал у моніторинг проблем, випрацювання конкретних програм та пропозицій, що стане гарною допомогою для органів влади та компромісним варіантом в вирішенні даної дискусії.

Чому молодь повинна працювати на зміцнення авторитету непрофесійної влади, виконуючи її роботу? Якщо ж люди самі можуть забезпечити свої потреби, шляхом розробки власних програм, то постає ще одне питання, навіщо потрібна така влада.

5. На практиці молодь не готова і не хоче брати на себе відповідальність, а подібні заяви є лише елементом самоствердження

Насправді, молодь в більшій своїй мірі, тверезо оцінюючи ситуацію, не готова і в більшій мір немає жодного бажання долучатись до процесів політикотворення. Значно вигідніша роль спокійно не переймаючись значною чисельністю проблем критикувати чиїсь дії. На пропозицію запропонувати альтернативу, частіш за все ми спостерігаємо відсутність чіткого плану дій. А наразі ми чуємо лише гучні заяви та вимоги не підкріплені реальними справами. Молодь вимагає односторонньої відповідальності від влади, забуваючи про свій обов’язок нести рівно таку ж відповідальність.

На локальному рівні молоді люди давно і неодноразово реалізовували досить прогресивні проекти. Дайте їм таку можливість і ми зможемо на практиці переконатись в профпридатності молоді, замість того щоб вагатися над здогадками.

6. Молодь прагне до влади керуючись егоїстичними, меркантильними мотивами

Молодь розцінює владу, як джерело збагачення і впливу для задоволення своїх особистих забаганок та влаштування подальшого життя. Розцінюючи політичну роботу, на такому рівні країна приречена на загибель. Саме тому доступ молоді до владних посад, без досвіду, без ґрунтовних знань та з таким всепоглинаючими поглядами повинен чітко контролюватися.

Навіть якщо допустити, що це є так, то ми принаймні нічого не втратимо, бо нинішня влада вже доконано є такою, але не спробувавши ми ніколи не дізнаємось чи вірним є це твердження по відношенню до молоді.

7. Якщо молоді люди продемонструють свою компетентність то нинішні політики самі запросять їх в свої ряди

Якщо ж молодь дійсно готова і спроможна приймати участь в управлінні державою, містом чи селищем нехай доведе це на практиці – реалізує конкретний проект значного масштабу вирішить дійсно значну потребу і тоді всі повірять в її. Будь-яка політична сила хоче бачити в своїх рядах якісних, прогресивних, фахових спеціалістів. Якщо сучасна молодь підпадає цим критеріям, то її безумовно радо запросять до співпраці і нададуть можливість реалізувати свій потенціал.

Молодь не хоче ставати пліч опліч з негідними, маючи свою повноцінну альтернативу не відмовляючись від доречної допомоги та підтримки фахових, досвідчених спеціалістів.

Висновки

В ході всіх цих баталій заслуговують уваги аргументи як однієї так і іншої сторони. Безумовно молодь має право брати участь у політичних процесах, але обов’язковою умовою є її фахова відповідність займаним місцям. Враховуючи вище сказані аргументи, в чергове задумуєшся над фразою: «Молодь – наше майбутнє». Чи правильно трактує її той чиновник, що перешкоджає росту молодого спеціаліста, адже саме від нього може залежати як доживатиме свого віку нині впевнений і самодостатній представник влади. Влада часто позивається на молодь і закликає її до співпраці, але тримає на відстані, бо об’єктивно оцінює потенційну силу цієї «армії». Мабуть, більшість скаже, що час розсудить дану дискусію та покаже хто був правий. Та все ж час стане лише хронометражним показником, а якість сказаних слів ми зможемо виміряти лише реальними справами. Майбутнє твориться сьогодні і напряму залежить від наших дій зараз. Тому все ж, певні коригування, вище згаданої фрази, випливають самі собою. Молодь відіграє неймовірно важливу роль у всіх сферах життя країни, тому доцільно було б стверджувати: «Молодь - це наше сьогодення і саме від її залежить яким буде наше майбутнє!»

***

Довідково:

“ДИСКУСІЙНИЙ КЛУБ “Інноваційна відповідь” - об’єднання громадян, покликане до обговорення важливих, актуальних проблем громадськості, зокрема: суспільства, політики, освіти, молодіжної політики та ін.

Мета: пошук відповідей та шляхів розв’язання актуальних для суспільства проблем.

Організатори: Житомирський обласний осередок ВМГО «Демократичний Альянс»

В неділю 02 травня 2010 в приміщенні інтелект кафе «Кавоманія» відбулося чергове засідання дискусійного клубу «Інноваційна відповідь». І вже в котре основна увага була прикута до питань життя та смерті у всіх розуміннях цих слів. Тему дискусії було сформульовано наступним чином: «Смертна кара – необхідна міра покарання!».

Смертна кара або страта (вища міра покарання) – страта злочинця, засудженого на смерть за скоєння особливо тяжких злочинів чи дій.

Передісторія

Вступаючи в Раду Європи в листопаді 1995 року, Україна узяла на себе зобов’язання запровадити негайний мораторій на всі страти і цілком відмінити їх протягом трьох років.

Зараз у світі налічується 129 країн, які скасували страту і всього 68 країн, які застосовують даний вид покарання.

У квітні 2001 року український парламент прийняв новий Кримінальний Кодекс України, який замінив смертну кару на довічне позбавлення волі.

Найбільш гучний резонанс пов’язаний з темою смертної кари в українському суспільстві викликав законопроект про відновлення даного виду покарання. Депутати Верховної ради від Комуністичної партії України Ігор Калетник, Ігор Алексєєв та Петро Симоненко запропонували призначити смертну кару видом покарання за тяжкі та особливо тяжкі злочини. Екс-міністр МВС України Юрій Луценко виступав за відновлення смертної кари у вигляді розстрілу за особливо тяжкі злочини проти особи.

Чому ж даний законопроект не було підтримано? Якою є громадська позиція, щодо даного питання? Які проблеми здатна породити та вирішити ратифікація подібного документу.

Аргументи сторін

Стверджуючі

Опитування громадської думки свідчить що більша половин громадян України виступає за смертну кару.

Дійсно, дані багатьох соціальних досліджень демонструють, що від 60 до 80 % українців підтримують смертну кару. Та також варто зазначити, що дана статистика піддається значним корування, якщо відкинути упередженість, асоціативні ряди з окремими злочинцями та взагалі суб’єктивність і віддаленість опитуваних, так як значна частина яких змінює свою відповідь, якщо подібним злочинцем являється рідна чи близька їй особистість. То чим зумовлене таке ставлення верховенством права, відчуттям справедливості чи індивідуалістською ненавистю?

Вартість утримання довічних в’язнів коштує порядка 14 тис. грн.

Громадськість обурена тим фактом, що ми як платники податків змушені фінансувати перебування та обслуговування вбивць та маніяків, які і без того завдали значних фінансових та психологічних втрат для населення. Подібні дії є подвійною платою за їх злодіяння і не можуть бути визнані, як справедливе ставлення до всіх членів суспільства, тим паче до таких які знехтували тим самим суспільством.

Засуджені на довічне ув’язнення мають право бути помилуваними.

В Кримінально-виконавчому кодексі України, прийнятого 11 липня 203 року, а саме в спеціальному розділі, йдеться про те, що засуджені до довічного позбавлення волі має можливість після фактичного відбуття не менше 20 років покарання подати клопотання до Президента України про помилування. У разі помилування визначене засудженому покарання заміняється позбавленням волі на певний строк, але не менше 25 років. Таким чином на думку багатьох правників злочинці не відбудуть повної міри покарання, що могла б зрівнятись з позбавленням життя.

Смертна кара є ефективним засобом попередження злочинів.

Страхітливий приклад такої міри покарання стримує потенційних злочинців від скоєння не правомірних дій. Також страта злочинця стовідсотково гарантує життя його потенційним жертвам у випадку подальшого потрапляння на вбивці на свободу. В той же час не варто забувати, що найбільш відомі маніяки-вбивці, такі як Сергій Ткач, Андрій Чікотіло, Анатолій Онопрієнко, здійснили свої перші вбивства ще в добу радянського союзу, в підчас діючої міри покарання шляхом страти.

Катехізис визнає смертну кару соціально легітимною.

Протягом століть церква впевнено підтримувала право держави карати злочинців, котрі загрожують гармонії чи спільному благу суспільства. Особи, що позбавляють життя інших, втрачають своє право на життя. Подібне висловлення можна знайти і на сторінках Біблії, яке звучить як: «Око за око, зуб за зуб».

Статистика свідчить про низький рівень запобігання злочинів за допомогою існуючих мір покарання.

За кількістю злочинів на 100 тис. осіб Україна у 2008 році посідала 11-е місце у світовій класифікації, а за кількістю вбивств на 100 тисяч жителів 12-е.

За роки незалежності в Україні скоєно понад 80 тисяч умисних вбивств та замахів на життя.

Заперечуючі

Смертна кара не є ефективним методом залякування.

Рівень злочинності у країнах, де смертна кара є узаконеною, значно перевищує рівень злочинності у країнах, де її заборонено. Таким чином цифри свідчать про хибність тезису, щодо де мотивації потенційних злочинців на здійснення тяжкого злочину під страхом найвищої міри покарання.

Смертна кара перешкоджає інтегративним процесам України до Європейської спільноти

Відсутність смертної кари є обов’язковою умовою перебування країни в Раді Європи.

Протокол Європейської конвенції про права людини, що набув чинності 1 липня 2003 року, передбачає цілковите скасування страти.

Сьогодні смертна кара не застосовується у понад 100 країнах світу. Європейський Союз вважає її не сумісною із членством, адже смертна кара, як справедлива відплата є раціоналізованою помстою і не гідна цивілізованого суспільства.

Помилки та не справедливість в судових процесах відбирають життя невинних людей.

Можливість судової помилки створює небезпеку того, що може постраждати не винний.

Розглядаючи даний аргумент не можна не згадати також про високу корумпованість всіх органів гілок влади, що також прямолінійно, в такому випадку, відбиватиметься на життях неповинних громадян.

Релігійні переконання.

Життя дає лише Бог, і лише він може його забрати. Даний тезис повністю відтворює зміст однієї з десяти заповідей господніх: « Не убий». Жодна людина, незалежно від своїх службових повноважень не має права позбавляти життя іншу людину, навіть якщо остання є злочинцем.

Ватикан приєднався до Конвенції ООН з прав людини, аби видати резолюцію проти смертної кари.

Смертна кара перешкоджає можливості реабілітації.

Будь-яка кара передбачає можливість реабілітації – визнання своєї провини, переосмислення скоєних помилок, перегляду подальшого світобачення, шанс каяття. У випадку з застосуванням смертної кари, як міри покарання людина (злочинець) позбавляється такої можливості.

«Жодна кара не може руйнувати невід’ємної гідності того, хто вчинив злочин. Двері, відчинені для каяття та реабілітації, мають бути завжди відчиненими». (Іван Павло ІІ, 1997 р.).

Відсутність відповідальних за вбивство.

Винесення вироку досить не легка справа для сумлінної людини і можливість помилки є тяжким моральним злочином для судді, перш за все перед собою. Виконавець вироку – особа, що в переважній мірі бере на себе відповідальність за дії по виконанню вироку. Саме ці та суміжні особи в публічних очах є відповідальними за вбивство людини. І мало хто позиває на те, що і дійсним вбивцею є Держава, яка має привілейоване право через своїх представників виносити та приводити в дію такий роковий вирок. То чи можна допускати таке делегування відповідальності, якщо мова йдеться про вбивство. Чи повинна Держава опускатись до рівня вбивці.

Смертна кара передбачає в собі катування.

Смертна кара (вбивство), як фізичний спосіб позбавлення життя людини в своєму складі, в тій чи іншій мірі, передбачає наявність елементів катування.

Конституційний Суд України в своєму рішенні від 29.12.1999 року вказав серед іншого, що смертна кара, як вид покарання, суперечить також статті 28 Конституції України, відповідно до якої ніхто не може бути підданий катуванню, жорстокому, не людському, або такому, що принижує його гідність поводженню чи покаранню.

Інші

Також, з поміж іншого існують тези про те, що найвищу міру покарання присуджують керуючись дискримінаційними підходами, тобто найбільш часто такі вироки стосуються людей з нетрадиційною сексуальною орієнтацією, людина з психічним розладом вже несе своє покарання – найтяжчим тягарем є психологічно-емоційний, насилля продемонстроване, як приведення вироку по страті, породжує психічні відхилення.

Після мова

Світова практика винесення смертних вироків передбачає позивання до таки мір не лише у випадку вбивства злочинцем часто страту присуджують за: ухилення від сплати податків, чаклунство, чорну магію та паплюження Корану,торгівлю наркотиками, зґвалтування та ін..

«Пальму першості» за кількістю винесених та приведених в дію вироків з а використання смертної кари, як найвищої міри покарання, тримають Китай, Іран, Ірак, Пакистан, Саудівська Аравія, Судан і США.

Статистика кількості страт в світі щорічно, за останні 5 років, становить близько 1500 чоловік.

Вище було перераховано значна кількість аргументів з обох сторін. Міра їх значущості є особистим баченням кожного, та все ж актуальність даної тем є досить високою.

Також, з поміж іншого існують тези про те, що найвищу міру покарання присуджують керуючись дискримінаційними підходами, тобто найбільш часто такі вироки стосуються людей з нетрадиційною сексуальною орієнтацією, людина з психічним розладом вже несе своє покарання – найтяжчим тягарем є психологічно-емоційни, насилля продемонстроване, як приведення вироку по страті, породжує психічні відхилення.

Та все ж варто пам’ятати, що кожна людина має право на життя і руйнувати його через смертну кару означає руйнувати те, що захищаєш!

***

Довідково:“ДИСКУСІЙНИЙ КЛУБ “Інноваційна відповідь” - об’єднання громадян, покликане до обговорення важливих, актуальних проблем громадськості, зокрема: суспільства, політики, освіти, молодіжної політики та ін.Мета: пошук відповідей та шляхів розв’язання актуальних для суспільства проблем.Організатори: Житомирський обласний осередок ВМГО «Демократичний Альянс»

В неділю 18 квітня 2010 в приміщенні інтелект кафе «Кавоманія» відбулося чергове засідання дискусійного клубу «Інноваційна відповідь».

Темою обговорення активістів Житомира цього разу стала зброя, а саме отримання дозволу на її володіння. Чи потрібно легалізовувати вільне володіння зброєю? До яких наслідків в суспільстві призведуть такі кроки? Чим являється зброя у масовому поширенні: вседозволеністю чи засобом збереження миру та безпеки? В ході дебатів дві опонуючи команди наводили свої трактування даної ситуації, та відповіді на вище перелічені запитання.

З одного боку:

Зброя є засобом самозахисту та індивідуальної оборони.

Заборона вільного доступу до зброї є порушення принципів демократії та Конституції України, в якій гарантовано право захисту кожного громадянина. Статтею 27 Основного Закону України, згідно з якою кожен громадянин має право на захист свого життя та здоров’я від протиправних зазіхань, та статтею 36 Кримінального кодексу України, відповідно до якої не має нести кримінальну відповідальність застосування зброї для захисту від нападу озброєної особи або нападу групи осіб, а також для відвернення протиправного насильницького вторгнення у житло чи інше приміщення. Відповідно, реалізація даного конституційного положення передбачає можливість використання зброї.

Легалізація зброї являється бар’єром для злочинця при здійсненні правопорушення, так як всі власники зброї будуть зареєстрованими.

З іншого боку:

Не можна погодитися й з тим, що наявність зброї дисциплінує людину, оскільки вона може бути використана зовсім не з метою самооборони.

Збільшення кількості зброї в населення дасть поштовх до її використання при емоційних зривах людей в дискусії та стані афекту.

Ряд аргументів обох команд мав неоднозначні наслідки та трактування подальшого розвитку подій, зокрема:

Можлива наявність зброї у потенційної жертви стане приводом для зловмисника задуматись над тим чи варто здійснювати напад, але в той же час це підштовхуватиме його до більш жорстких дій, щодо цієї потенційної жертви. Якщо раніше він міг втекти, вихвативши сумку у безззахистної жінки, то нині наражається на небезпеку бути покараним, що наштовхує на думку до паралізування дії жертви перед здійсненням пограбування.

В 32 штатах США, де діють закони, що дозволяють отримання ліцензії на приховане носіння зброї всім несудимим громадянам, по даним ФБР рівень насильницьких злочинів на 22% нижче, аніж в середньому по країні. В тому числі на 28% нижчим є рівень вбивств, на 38% по чисельності пограбувань. В той же час саме в цих 32 штатах майже в двадцять разів частіше скоюють вбивства своїх близьких, ніж правопорушники, понад тисячу підлітків щорічно стають жертвами озброєних злочинців, найбільш часто вогнепальна зброя застосовується самогубцями.

Наявність зброї у населення може бути використано з метою повстань проти влади, але в такому разі це мотивуватиме владу до служіння народу, що запобігатиме таким потенційним діям громадян і ця начебто «загроза стане засобом контролю за елітою країни».

Не заперечним являються наступні аргументи дебатуючи сторін:

1.Законодавство України на даному етапі не може врегулювати всіх аспектів при вільному доступу до права володіння зброєю. На сьогоднішній день обіг зброї в Україні затверджений Інструкцією МВС №622 від 28.08.1998 р. Отже, варто констатувати, що на даний момент одну з найважливіших сфер суспільства, яка пов’язана з обігом зброї в Україні, регламентує лише один нормативно-правовий акт – зазначена Інструкція, яка є внутрішнім документом МВС. Незважаючи на численні спроби на законодавчому рівні врегулювати питання обігу зброї в державі та створити дієві механізми суворої відповідальності за незаконне її використання, в Україні, на жаль, відсутній єдиний закон, який повинен стати перешкодою на шляху використання зброї як основного аргументу у вирішенні різного роду спірних питань.

2.Вільний та законний доступ до зброї стане значною перешкодою діяльності «бізнесменів» чорного ринку. Адже зменшення попиту на даному ринку призведе до зниження рентабельності незаконного поширення зброї. А отже знизить кількість джерел нелегального поширення зброї.

Фахівці безпосередньо пов’язують збільшення кількості незаконно купленої зброї із жорсткістю законів про зброю в країнах Західної Європи. Обмеження можливості придбати її законно провокує злочин та злочинний бізнес. Вартість револьвера чи пістолета на чорному ринку країни коливається в межах 500—2000 у. о.В даній ситуації є доцільним звернути увагу на свідчення статистичних даних країн в яких володіння зброєю є легалізованим та порівняння їх з даними країн де дане право суворо заборонено.

Найяскравішими прикладами можуть стати:

У Голландії зброя є в 1,9% «господарств» — у 14 разів менше , ніж у Швейцарії. Проте кількість убивств — 11,8 на 1 млн. жителів — можна порівняти з таким самим показником для Швейцарії — 11,7. З допомогою вогнепальної зброї в Голландії скоєно 2,7 убивства на 1 мільйон жителів, у Швейцарії — 4,6. З урахуванням показника насиченості зброєю — 7%, чи 1/14 від показника для Швейцарії, частота застосування вогнепальної зброї в Голландії вища 59%, майже 2/3. Тобто принцип «менше зброї — менше злочинів» себе геть не виправдовує.

В Естонії короткоствольну зброю дозволили в1992. З 1992 по 1999 - падіння злочинності на 80%

У Молдавії з моменту дозволу - падіння злочинності на 50%

У Польщі після дозволу громадянам купувати і носити пістолети і револьвери злочинність зменшилася на 34%.

У Прибалтиці після аналогічного дозволу злочинність зменшилася на 40%

У Словенії злочинність зменшилася на 50%.

До речі, число убивств у всіх випадках зменшилося практично однаково - на 20-22%.

В Англії в 97-м заборонили КС, до 2002 кількість грабежів зросла на 45%, а убивств - на 54% у порівнянні з 96-м.

У Канаді почалися тверді обмеження продажів зброї населенню, навіть вилучали зброю в громадян - злочинність стрибком виросла на 45%, а вбивств - на 54%.

Попри «краснослівну мову цифр» багато аналітиків вважають, що українське суспільство психологічно ще не готове до вільного володіння зброєю.

Отже, узагальнюючі вище наведені аргументи можна прийти до наступного:

Узаконення права володіння зброєю дисциплінують суспільство та полегшує систему контролю за її обігом.

Легалізації доступу до зброї має передувати процедура приведення до відповідного рівня законодавчої бази країни, що регулює дану сферу.

Цивілізованим є те суспільство в якому засобом дотримання дисципліни, безпеки і поваги є не фізичні важелі, в даному випадку зброя (будь то в законному володінні чи ні), а суспільна свідомість, моральність та відповідальність за свої дії перед іншими членами громади, що гарантуватиме толерантне ставлення між людьми. Іншими словами кажучи: там де немає загрози – не потрібно шукати засобів захисту.

Довідково:“ДИСКУСІЙНИЙ КЛУБ “Інноваційна відповідь” - об’єднання громадян, покликане до обговорення важливих, актуальних проблем громадськості, зокрема: суспільства, політики, освіти, молодіжної політики та ін.Мета: пошук відповідей та шляхів розв’язання актуальних для суспільства проблем.

Питання життя та смерті обговорювались 07 березня 2010 року в приміщенні молодіжного інтелект-кафе «Кавоманія».

Саме так, без перебільшення, можна класифікувати тему, яку порушили учасники засідання дискусійного клубу «Інноваційна відповідь».

«Аборт – вбивство ненародженої дитини!» - це твердження в форматі дебатів відстоювала стверджуюча команда.

В ході дискусії молодь обговорювала передумови, що штовхають жінок йти на дитиновбивчий крок, наслідки абортів та вплив цього явища на суспільство.

Життя людини захищене законодавством усіх країн світу. Життя починається з моменту запліднення і триває до смерті людини. При здійсненні операції аборту на УЗІ помітно супротив дитини, яка опирається втручанню хірургічних інструментів. Ці факти дають підставу вважати, що аборт є вбивством дитини, яка прагне до життя.
Абортація погіршує демографічну ситуацію в країні, що відбивається у всіх сферах суспільного життя. З моменту незалежності України було здійснено близько 30 000 000 абортів, а це близько 65% населення країни.
Абортація – передумова до розпусти. Маючи варіант позбавлення небажаної дитини, молоді люди не задумуватимуться про наслідки статевого життя.
Аборт завдає значної шкоди організму матері! 20 % абортованих жінок мають значні, після операційні ускладнення, у 8-10 % з яких, жінка помирає і майже всі 100% переживають тяжке, психологічне потрясіння.
Аборт - це гріх. Аборт заборонений більшістю світових релігій — християнством, ісламом, іудаїзмом, буддизмом…
Жодна людини не має права розпоряджатись життям іншої людини! Матір вбиває беззахисну дитину, яка не має можливості відстояти свої права, сокровенніше з яких – право на життя.

Перелік тез є коротким змістом аргументації позиції стверджуючої команди, яка в своїх промовах всебічно засуджувала явище аборту.

Натомість, заперечуюча команда намагалась довести до решти учасників позитивне бачення операції переривання вагітності. Учасники зробили акценти на наступних твердженнях:
Аборт – захист суспільства від дітей-сиріт, які будуть обділені любов’ю батьків. Значний відсоток дітей, що виховуються в неблагополучних сім’ях є загрозливими елементами для суспільства.
Окрім найбільш поширених існує ряд альтернативних способів здійснення аборту, що не потребують хірургічного втручання в організм жінки, а тому не несуть вищеописаної шкоди організму жінки.
У житті бувають ситуації, в яких аборт є єдиним шляхом порятунку життя матері.
Батьки, які не мають можливості забезпечити дитині нормальні умови життя, вимушені вжити таких заходів.

Чимало дискусій точилося навколо спроможності держави вплинути на ситуацію. З одного боку наводилися приклади грошової допомоги при народженні дитини, створення спеціалізованих закладів з догляду за дітьми, служб підтримки матері. З іншого ж боку спростовувалась значущість всіх цих форм допомоги, тому що грошові виплати є відносно незначними і їх розмір покриває лише мізерну частину затрат з виховання та доглядом за дитиною, діяльність дитячих будинків є лише криком відчаю в процесі запобіганню впливу вулиці на формування особистості дітей, що не мають відповідного батьківського піклування.

На багато ефективнішим способом допомоги держави та не байдужої громадськості було визнано приділення значного рівня уваги питанням із запобігання здійснення абортів, а саме психологічній роботі з жінками, що планують здійснити цей крок, по боротьбі з не медичними способами здійснення абортів, по притягненню до відповідальності осіб, що практикують операції по перериванню вагітності без права та умов на здійснення подібно роду операції.

В ході обговорення було з’ясовано, що більшість представників активної молоді засуджують аборт і вважають його не нормальним явищем в ціннісно-свідомому суспільстві, хоча частина й допускає факт його прояву в виключних, окремих ситуаціях, коли ситуація є безвихідною і даний захід є єдиноможливим способом порятунку життя матері чи відсутності шансів на те, що дитина зможе народитись.

Хоча дана позиція теж є дуже сумнівною, адже чого варте таке життя, якщо воно досягнуто ціною вбивства, і чи дійсно це був єдиний шлях. Наш світ є дуже не досконалим, щоб однозначно стверджувати про перевагу вибору на користь вбивства заради життя.

Довідково:

“ДИСКУСІЙНИЙ КЛУБ “Інноваційна відповідь” - об’єднання громадян, покликане до обговорення важливих, актуальних проблем громадськості, зокрема: суспільства, політики, освіти, молодіжної політики та ін.Мета: пошук відповідей та шляхів розв’язання актуальних для суспільства проблем.Організатори: Житомирський обласний осередок ВМГО «Демократичний Альянс»

Ну як, можна посидіти на різних блогах, попереписуватись з друзями, що живуть десь дуже далеко або у сусідньому під’їзді, можна фільми поскачувати класні!, - так я думала про інтернет і вважала що лише на це він і годиться. Але все це було до того як я познайомилась з МГО «Інтернюз - Україна», що в Києві .
Хтось порівнює життя з театром, хтось з мандрівкою гірською стежкою, я ж вважаю що життя – то як безумні автоперегони. Спочатку ми ганяємо на чотириколісному візочку, в якому наші мами возили нас парками і дворами все приспівуючи «Люлі-люлі». Потім ми пересіли теж на чотири, але вже на свої (рачкували одним словом). Все це виходило досить швидко, але часто закінчувалось аваріями – зіткненнями з ніжкою стола чи табуретом. Потім ми удосконалились, точніше підросли, і почали ганяти на двох, до того ж ми умудрились долучити до свого «автопарку» велосипеди, самокати, ролики, скейти, санчата, лижі, мамині туфлі на височезних підборах… А ще для покращення свого рейтингу у цих безумних перегонах ми використовуємо автобуси, тролейбуси, потяги, літаки і машину бойфренда… Ми женемось вперед, ми часом буксуємо, часом глохнемо або повертаємо не туди куди треба, ми живемо. І ми хочемо перемогти!

Але ж не у машинах і потягах криється наш успіх, він залежить від того, ким ми є і чим ми наповнені. Школи, університети, мовні курси і гуртки з бісероплетіння - це якраз ті речі, що допомагають нам не пасти задніх у життєвих перегонах, а з кожним днем ставати мудрішими і майстернішими, і зрештою, успішнішими.

І Інтернет не виняток, а скоріше навпаки – це як універсальний магазин для автолюбителя, а тим паче якщо цей автолюбитель є громадським діячем. Ми, третій сектор, маємо так багато ідей і думок, робимо акції і мітинги, тренінги і семінари, але ж ми робимо це не для себе, а для нашого дорогого і любого українського народу! Проте іноді так важко ефективно і правильно зпозиціонувати і «подати» усі ці наші старання. Як знайти правильну аудиторію, як донести до неї інформацію (чи то у вигляді оголошення, статті чи відео з акції протесту), як відшукати тих хто поділяє таку ж думку? Ви ставили собі таке питання?

І ось я знайшла відповідь, і прийшла вона до мене у вигляді навчальних семінарів під назвою «Інструменти нових медіа для роботи NGO та громадських активістів», що проводились МГО «Інтерньюз - Україна» (м. Київ, вул. Ризька 15) у квітні та травні цього року.

Семінари були змістовними і багатими на цікаву і нову, принаймні як для мене, інформацію:

- ідеологія інтерактивності та web 2.0;

- інструменти нових медіа;

- Твіттер і його значення для роботи в нових медіа;

-застосування блогів та LiveJournal як найпопулярніший сервіс блогів на пострадянському просторі;

- фото та відео – як робити професійний продукт любителю з непрофесійною технікою, де і як це розмістити для ознайомлення.

Було багато доступно поданої теорії, було багато цікавих практичних завдань, а ще була хороша група з розумних і товариських людей з Києва, Луганська, Дніпропетровська, Хмельницького і звичайно ж Тернополя.

Даний курс лекцій, які проводились Віталієм Морозом (керівник програм нових медіа Інтерньюз-Україна / MediaNext (Україна) та Андрієм Маштаковим (експерт з нових медіа, тренер MediaNext (Україна) стали хорошою основою для розуміння, що інтернет – це інструмент для позиціонування і просування діяльності громадських організацій загалом, та окремих проектів зокрема. Це ефективний інструмент, що удосконалюється і змінюється щодня, але ці зміни мають не лякати, а навпаки спонукати до дослідження і самонавчання. Інтернет – це як швидкісна машина, що само реорганізується. Головне - триматися керма і максимально стежити за удосконаленнями, і тоді ви швидко дістанетесь мети!

З найкращими враженнями і величезним багажем нових знань Голова секретаріату Тернопільського обласного осередку ВМГО «Демократичний Альянс» Фізер Ольга Василівна.